UA  EN  RU

Історія

Творча біографія кіностудії починалася в далекому 1928 році, коли в недобудованому ще павільйоні ночами, бо вдень вирувало будівництво, завершувалася робота над першим фільмом. Ним став “Ванька і Месник” Акселя Лундіна (оп. Андрій Майнс). Ще цього ж року було знято дві короткометражні художньо-документальні стрічки – “Ясла” М.Кауфмана і “Одинадцятий” Д.Вертова. До речі, з ім’ям Дзиґи Вертова пов’язана поява першого звукового документального фільму кіностудії – “Симфонія Донбасу”. Це було нове слово в українському кіно, яке відкривало додаткові інформаційні можливості кінодокумента. Фільм широко демонструвався за кордоном, і після одного з його переглядів Чарлі Чаплін, який не дуже поспішав використати звук у власних фільмах, із захватом сказав, що “ніколи не уявляв, що індустріальні шуми можна було зробити такими привабливими”.

Фото кіностудії

З початком зйомок перших же фільмів студійний організм зажив повноцінним, бурхливим творчим життям. На кіностудію прийшли вже досвідчені майстри екрана:

режисери – О.Довженко, А.Кордюм, П.Долина, Л.Луков, І.Кавалерідзе, Ф.Лопатинський, І.Савченко;

оператори – Д.Демуцький, Ю.Єкельчик, М.Топчій, Й.Рона, І.Шеккер, О.Панкратьєв;

літератори – М.Бажан, О.Корнійчук, Г.Брасюк, В.Охріменко.

Це одразу ж позначилося на кількості і якості творів та на розмаїтті жанрів.

У 1929 році було вже знято 10 фільмів, серед яких – історико-революційний (“Джальма”), дитячі (“Немає перешкод” і “Сам собі Робінзон”), перша екранізація твору В.Винниченка (“Пригоди полтиника”), кінонарис (“Комсомолія”), кіноплакат (“Село Веселе”), сатиричний фільм (“Шкурник”) і неігровий художній фільм “Людина з кіноапаратом” Д.Вертова (оп. М.Кауфман). Цей фільм було названо серед 12 кращих документальних фільмів усіх часів на 13 МКФ у Мангеймі у 1964 році.

У номінації художнього кіно такого визнання з українських фільмів досягла тільки “Земля” О.Довженка, коли на Всесвітній виставці у Брюсселі 1958 року 117 провідних критиків і кінознавців із 26 країн світу назвали 12 кращих художніх фільмів усіх часів і народів.

Треба сказати, що кінематографісти студії з перших же кроків привернули увагу до своєї діяльності: фільми представлялись на престижних кінофестивалях світу і не раз виходили переможцями, демонструючи професійну і виконавчу майстерність їхніх творців. Серед здобутків кіностудії – нагороди 75 Міжнародних і 65 Всесоюзних кінофестивалів, 17 державних і 9 республіканських премій, нагороди республіканських, зональних і молодіжних кінофорумів. Є й найвища нагорода Американської кіноакадемії за фільм “Райдуга”.

75-річний шлях кіностудії славен ділами й іменами тих, хто закладав основи молодого мистецтва, розвивав досягнення, множив творчі успіхи.

Першим у цьому ряду стоїть Олександр Петрович Довженко (1894-1956), чия творчість була життєдайною для кіномистецтва і визначила подальші шляхи розвитку українського кіно. Саме він своїми неповторними творами заклав традицію національного поетичного кіно, яка мала своє продовження щоразу, коли в кіно приходили режисери-новатори і кожний по-своєму розробляв та вирішував тему поетичного кіно.

Згадаймо хоча б той вибух талантів у 60-70 роки, який змусив кіносвіт заговорити про кіно України: “Тіні забутих предків” С.Параджанова (оп. Ю.Іллєнко), “Білий птах з чорною ознакою” Ю.Іллєнка (оп. В.Калюта), “Камінний хрест” Л.Осики (оп. В.Квас), “З нудьги” А.Войтецького (оп. В.Башкатов), “Вавилон ХХ” І.Миколайчука (оп.Ю.Гармаш). До поетичного кіно критики свого часу відносили і стрічки автора цих рядків “Іду до тебе” і “Комісари” (оп. О.Ітигілов, О.Мартинов).

Тут, на кіностудії, яка від 1957 року з гордістю носить ім’я Довженка, Олександр Петрович зняв кращі свої фільми.

Земля” (1930, оп. Д.Демуцький) – опоетизований погляд автора на соціальні зміни на селі, викликані колективізацією. Картина привернула до себе увагу кіносвіту не тематичною спрямованістю, а високою обдарованістю майстра, новаторською художньою цінністю, а також майстерністю акторського ансамблю: С.Шкурат, П.Масоха, М.Надемський, С.Свашенко створили надзвичайно яскраві образи. Фільм “Земля” – це шедевр світового німого кіно.

Перший звуковий фільм О.Довженка “Іван” було піддано нищівній критиці. Довженко був змушений покинути Україну і переїхати до Москви. Там він поставив “Аероград” (1935).

У 1939 році, по суті на вимогу Сталіна, він знімає фільм “Щорс”, про що з глибоким болем писав у щоденнику того часу.

Поруч з Олександром Петровичем пліч-о-пліч працювали його соратники і однодумці – оператори Данило Демуцький і Юрій Єкельчик. Вони шукали і знаходили єдино можливі зображальні засоби, котрі могли б передати всю велич Довженкового поетичного бачення дійсності, адже навіть повсякденні події в його творах звучали як висока поезія.

Співець народної краси, майстер героїко-патріотичної теми Ігор Андрійович Савченко (1906-1950) прийшов на кіностудію вже відомим митцем зі своїм творчим почерком і уподобаннями. Свою роботу на кіностудії він розпочав з екранізації твору Ю.Яновського “Вершники” (1939, оп. В.Окулич). І.Савченко першим з українських митців звернувся до теми партизанської боротьби в роки громадянської війни.

Далі він зняв: історичний фільм “Богдан Хмельницький” (1941, оп. Ю.Єкельчик) з Миколою Мордвиновим у головній ролі; екранізацію п’єси О.Корнійчука “Партизани в степах України” (1942, оп. Ю.Єкельчик) – про боротьбу українських селян з фашистами; “Третій удар” (1948, оп. М.Кирилов) – картину про воєнну операцію по звільненню Криму, де знову ж таки вперше показав рядового солдата, воїна, який, щохвилинно ризикуючи життям, добував перемогу; і біографічний фільм “Тарас Шевченко” (1951, оп. Д.Демуцький, І.Шеккер, А.Кольцатий), головну роль в якому виконав Сергій Бондарчук.

Усі фільми І.Савченка мали величезний успіх і заслужили високі оцінки. Три з них – “Богдан Хмельницький”, “Третій удар” і “Тарас Шевченко” – удостоєні Сталінських премій.

Серед зачинателів національного кіно був і талановитий скульптор та режисер Іван Петрович Кавалерідзе (1887-1978), який став першопроходцем, відкривачем нового в кіномистецтві. Він намагався перенести скульптурні форми близького йому мистецтва на екран. Це намагання особливо помітне в ранніх творах режисера, коли в композиції, мізансцені, в індивідуальній характеристиці героїв була присутня скульптурність. Скульптурою був і будь-який загальний план в його творах цього часу.

І.П.Кавалерідзе – один із тих, хто першим на Україні звернувся до жанру історичного кіно (“Злива”, “Перекоп”, “Коліївщина”). На нашій студії ним були поставлені перші українські кіноопери – “Наталка Полтавка” та “Запорожець за Дунаєм”, а ще – народна епічна драма “Прометей”, біографічний фільм “Григорій Сковорода”, патріотична короткометражна новела “Стожари” і екранізація твору П.Мирного “Повія”.

Роботи Кавалерідзе відзначалися історичною інформативністю й достовірністю і широко демонстрували його особливий підхід до зображальної культури.

30-ті рокидля Київської кіностудії були роками становлення. Майстри освоювали звук, який значно розширював можливості кіно, бо зміцнював його зв’язки з літературою, театром і музикою. Герої отримали мовні характеристики, зазвучало слово. І все це значно збагатило жанрову палітру кінотворів.

У ці ж роки з’явився в кіно і колір – ще один штрих зорового збагачення кіномови. Першою кольоровою стрічкою кіностудії став “Сорочинський ярмарок” М.Екка (оп. М.Кульчицький, Г.Александров, 1939р.).

Кіно цього часу було найулюбленішим і найдоступнішим для народу видом мистецтва. Особливо це стосувалося фільмів, присвячених сучасності, – “Контакт” Є.Косухіна, “Секрет рапіда” П.Долини, “Останній каталь” Л.Френкеля, “Італійка” Л.Лукова, “Трактористи” І.Пир’єва, “Вітер зі Сходу” та “Суворий юнак” А.Роома, “Велике життя” Л.Лукова, “Гегемон” М.Шпиковського та ін.

Кіно України з перших кроків свого існування, згідно з кремлівською політикою, розвивалося у співпраці з російським кіномистецтвом. У різні роки на кіностудії працювали російські режисери Б.Барнет, Л.Луков, І.Пир’єв, В.Петров, А.Роом, М.Донськой, а образи українського народу втілювали російські актори –М.Мордвинов, І.Скуратов, М.Жаров, Б.Андреєв, Л.Свердлін, М.Крючков та багато інших. Ці тенденції посилились у роки Другої світової війни: всіх об’єднала спільна біда. Кіностудія виїхала до Ашхабада, а знімальна група фільму “Олександр Пархоменко” – до Ташкента.

В роки евакуації за участю кіномитців Ашхабада були зняті: “Як гартувалася сталь”, “Партизани в степах України”, “Літа молодії” та “Бойовий кінозбірник № 9”. У Ташкенті було завершено картину про легендарного полководця громадянської війни Олександра Пархоменка.

Палали в полум’ї війни міста і села Батьківщини, з напругою працювали документалісти, докладно розповідаючи про страждання і горе народне, про мужність та волю до перемоги. Працював і художній кінематограф.

У 1943 році Марк Донськой зняв фільм за романом Ванди Василевської “Райдуга” (оп. Б.Монастирський) з Наталією Ужвій у головній ролі. Своєю роллю матері-партизанки, замученої фашистами, актриса потрясла світ. А фільм став значною подією, побував у багатьох країнах. Був показаний і в США. Асоціація кіно і радіо США у 1945 році присудила кіностудії приз за видатний внесок у налагодження універсального взаєморозуміння з допомогою фільму “Райдуга”, а президент Рузвельт, подивившись фільм, сказав: “Народ, здатний створити такий фільм, – непереможний”.

Наступний твір про війну – “Нескорені” – за повістю Б.Горбатова М.Донськой зняв уже в Києві у 1945 році. Це був перший повоєнний фільм кіностудії. У головній ролі знявся неперевершений Амвросій Бучма. Успіх картини – Золота медаль МКФ у Венеції 1946 року.

Ще однією надзвичайною подією в житті кіностудії став знятий у 1947 році фільм одного з найталановитіших учнів Л.Кулєшова Бориса Барнета “Подвиг розвідника”. Один із найзнаменитіших та найулюбленіших фільмів свого часу і зараз входить у п’ятірку кращих пригодницьких фільмів про війну. У головній ролі майора Федотова знявся Павло Кадочников.

Війна стала чи не найголовнішою темою повоєнних років. Фільми звеличували подвиг бійців і партизанів, розповідали про боротьбу в тилу, де сотні тисяч радянських людей працювали, допомагаючи фронту, наближаючи перемогу.

Тема війни довго не сходила з екранів, бо кожне наступне покоління розповідало про неї по-своєму, з позицій свого часу і особистого уявлення про героя.

Повоєнні роки і початок 50-хбули важким випробуванням для кіностудії. Фільмів знімалося мало – один-два на рік. З 1945 по 1951 їх було знято всього одинадцять. Але чотири з них – “Подвиг розвідника”, “Третій удар”, “У мирні дні”, “Тарас Шевченко”– були удостоєні Сталінських премій і мали величезний глядацький успіх.

Після прийняття урядом у 1952 році постанови про розширення кіновиробництва життя на кіностудії завирувало знову, поповнилися кадри кіностудії. Повернулися фронтовики, прийшли театральні режисери В.Івченко та Ю.Лисенко, прийшла молодь з інститутів: режисери – С.Параджанов, М.Літус, М.Ільїнський, А.Буковський; оператори – В.Верещак, В.Іллєнко, Ю.Іллєнко, С.Лисецький, О.Прокопенко, С.Шахбазян.

До роботи над сценаріями залучаються відомі письменники і сценаристи – О.Гончар, Л.Дмитерко, В.Закруткін, Г.Кушніренко, Г.Колтунов, Д.Павличко.

Але сценарій – то довга справа, тому режисери одразу ж звернулися до театральних спектаклів, поставлених видатними майстрами сцени. Світ побачили: “Діти сонця”, “Любов на світанні”, “Лілея”, “Мораль пані Дульської”, “Сто тисяч”, “Украдене щастя” та ін.

Популяризуючи національну культуру, режисери знімали фільми-концерти: “Верховино, мати моя”, “Капела бандуристів”, “Капела “Думка”, “На крилах пісні” та ін. Були екранізовані п’єси – “Калиновий гай”, “Лимерівна”, “Суєта”, а також українська і російська проза – “Дівчина з маяка” і “Таврія” за творами О.Гончара, “Гроза над полями” за романом А.Шияна, “Кров людська – не водиця” за романом М.Стельмаха, “Мальва” за оповіданням М.Горького.

Серед фільмів-екранізацій цього часу найбільша удача випала на долю знятого М.Донським за твором М.Коцюбинського фільму “Дорогою ціною”, який Британська кіноакадемія назвала кращим зарубіжним фільмом, що демонструвався в Англії у 1958 році.

Через кілька років таку ж оцінку отримає ще один фільм кіностудії – “Тіні забутих предків” у 1965 році.

Продовжуючи героїко-романтичні традиції, учні І.Савченка О.Алов і В.Наумов звернулися до недавньої історії країни і зняли “Тривожну молодість” за твором В.Бєляєва “Стара фортеця” і “Павло Корчагін” за романом М.Островського “Як гартувалася сталь”.

До теми революційних подій на Україні звертається і Т.Левчук у фільмах “Киянка”, 1-а і 2-а серії та “Спадкоємці” (оп. М.Кульчицький), що об’єдналися у кінотрилогію.

Не забували митці і про сучасні проблеми. І першу таку спробу зробили В.Івченко та І.Шмарук у фільмі “Доля Марини”, показавши на фоні життя сучасного села долю простої сільської трудівниці. Окрасою фільму став чудовий акторський ансамбль.

Після “Долі Марини” і “Назара Стодолі” В.Івченко знімає один за одним два кращих своїх фільми – “Надзвичайна подія” та “Іванна” (оп. обох – О.Прокопенко). Перший фільм створено на основі достовірного факту – захвату чанкайшистами радянського танкера “Туапсе”, а другий – розповідає про трагічну долю юної патріотки, яка загинула в перші дні війни, ставши під знамена народної гвардії імені Івана Франка.

У ці ж роки багато і плідно працює один з кращих мариністів вітчизняного кіно, співець романтики моря Володимир Олександрович Браун (1896-1957). Творчий шлях він починав у Ленінграді, працював в Одесі, а з 1945 року – на нашій кіностудії. Тут він зняв свої кращі широковідомі фільми: “В далекому плаванні”, “Голубі дороги”, “У мирні дні” (оп. Д.Демуцький, Сталінська премія), “Максимко”, “Командир корабля”, “Матрос Чижик,” “Море кличе” і останній свій фільм ( у 1956 році) – “Мальва”.

60-ті 70-ті рокибули для кіностудії роками особливого піднесення: досвідчені майстри і молоді режисери наполегливо шукали нові джерела національного матеріалу та нові засоби для втілення задумів. І момент для цього був підходящий – на дворі стояла хрущовська “відлига”.

Незначного потепління вистачило для того, щоб глядач знову побачив роботи, створені в традиціях національного поетичного кіно, новим словом в якому став уже згадуваний фільм С.Параджанова “Тіні забутих предків” (оп.Ю.Іллєнко) – яскраве видовище, в якому все дійство, характеристики героїв і антураж були розраховані перш за все на зорове сприйняття: буяли кольори багатої карпатської природи, заворожували етнографічні деталі і яскраві костюми, не кажучи вже про акторів – І.Миколайчука та Л.Кадочникову, які радували особистою красою і великим талантом.

Фільм завоював світ, приніс широку популярність його творцям, славу – кіностудії і зайняв почесне місце серед класичних творів українського кіномистецтва.

Сергій Йосипович Параджанов (1924-1990) прийшов на кіностудію із ВДІКу, де вчився у І.А.Савченка, а диплом отримав з рук О.Довженка. Доля забажала, щоб такі великі наставники благословили його на творчу путь. Знявши свої “Тіні ...”, він віддав данину вчителям, показав, чого навчився, що любив, знав і розумів. А розумів він народ і любив самобутню його творчість. І сам був художником унікальним, з неповторним світоглядом. Саме це в ньому побачив О.Довженко, коли подивився його дипломну роботу “Молдавська казка”.

Тіні забутих предків” була останньою картиною, яку зняв С.Параджанов на нашій студії [до цього були: “Андрієш”, “Перший парубок”, “Українська рапсодія”, короткометражні стрічки – “Капела “Думка”, “Наталія Ужвій” та “Золоті руки” (у співавторстві)]. Але ще двічі його ім’я з’явилося у титрах кіностудії: він був співавтором сценаріїв фільмів “Лебедине озеро. Зона” та “Етюди про Врубеля” (обидва – 1989 рік).

Довженківці пам’ятають і шанують цю світлу людину з душею щирою та неосяжною, як Космос. Прекрасний пам’ятник, споруджений біля першого павільйону, в якому він створював геніальний фільм “Тіні забутих предків”, – яскраве тому свідчення.

В ряду поетичних творів цього періоду слід назвати талановиті фільми: Ю.Іллєнка – “Криниця для спраглих”, “Вечір на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою”, Л.Осики – “Камінний хрест”, А.Войтецького – “З нудьги”, М.Бєлікова – “Ніч коротка”, Б.Івченка – “Пропала грамота”.

Наприкінці 60-х років на студії починає працювати телевізійний художній кінематограф, який значно розширив обсяг кіновиробництва. За роки свого існування – 1966-1991 – телеоб’єднання “Промінь” випустило велику кількість найрізноманітніших за тематикою фільмів – від історичних, воєнних, детективних до лірико-романтичних, дитячих, молодіжних і розважальних.

Однією з форм освоєння телебаченням набутого творчого досвіду стали екранізації. Літературні першоджерела лягли в основу телефільмів: “Мир хатам, війна палацам”, “Хвилі Чорного моря”, “Оповіді про кохання”, “Каштанка”, “Поцілунок”, “Два гусари”, “Червоний півень плімутрок”, “Напередодні”, “Як гартувалася сталь”, “Овід”, “Мужність”, “Гонки по вертикалі”, “Ще до війни”, “Капітан Фракасс” та багато-багато інших.

У цей же час відкрився Театр студія кіноактора, де починали свою діяльність Наталія Наум, Микола Гринько, Борислав Брондуков, Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Маргарита Криницина, Леонід Биков, Микола Олялін.

На кіностудію знову прийшло поповнення.

У ці роки свої перші фільми зняли: А.Буковський, О.Ленціус, Л.Осика, І.Вєтров, В.Савельєв, Б.Івченко, Є.Шерстобитов. Дебютну стрічку Ю.Іллєнка – “Криниця для спраглих” – глядач побачив лише через 22 роки: чиновництво злякалося щирої і сміливої розмови про нашу бездуховність і, від гріха подалі, поклало фільм “на полицю”. А тепер, коли замулені криниці і зачерствілі душі є невід’ємними супутниками нашого життя, стало ясно, що фільм той був застережливим пророцтвом.

Така ж доля спіткала і картину В.Денисенка “Совість”. Правдивий твір про події Другої світової війни, над яким працював увесь денисенківський курс театрального інституту, на 20 років “заліг на полицю”. І тільки у 1991 році на Першому Всеукраїнському кінофестивалі фільм був гідно оцінений журі кінокритиків. На цьому ж фестивалі за видатний внесок у розвиток українського кіно був посмертно відзначений Володимир Терентійович Денисенко (1930-1984), творчість якого була гостро соціальною і безкомпромісною. Створені ним фільми – “Солдатка”, “Роман і Франческа”, “Сон”, “Мовчать тільки статуї”, “Осяяння”, “На Київському напрямку”, “Женці”, “Високий перевал” – піднімали проблеми сучасності, правдиво відтворювали історичні події, звеличували людину, поважаючи її пошуки і прагнення.

Кінопродукція 60-х років була дуже різноманітною як тематично, так і жанрово. Тут і романтика революції та громадянської війни – “Загибель ескадри”, “Лють”, “Бур’ян”, “Гадюка”, і пригодницькі фільми – “Їх знали тільки в обличчя”, “Хочу вірити”, “Далеко від Батьківщини”, “Експеримент доктора Абста”, фільми для дітей – “Скарби палаючих скель”, “Юнга зі шхуни “Колумб”, “Акваланги на дні”, “Втікач з Янтарного”, “Великий клопіт через маленького хлопчика”, біографічний фільм “Сон” і фільми-нариси про видатних майстрів сцени – “Наталія Ужвій”, “Гнат Юра”, “Мар’ян Крушельницький”, фільми - екранізації – “За двома зайцями”, “Наймичка”, “Вечір на Івана Купала”, “Лісова пісня”, “Камінний хрест”, “Повія”, фільми про суворі будні війни – “Три доби після безсмертя”, “Два роки над прірвою”, “Дитина”, “Розвідники”.

Велика кількість фільмів цього періоду представляла Україну на кінофестивалях різних рангів, де отримала багато нагород. Серед призерів Міжнародних кінофестивалів цього часу фільми: “Тіні забутих предків”, “Перевірено – мін немає”, “Туманність Андромеди”, “Поштовий роман”, “Анничка”, “Бджоли і люди”; Всесоюзних кінофестивалів – “Наймичка”, “Три доби після безсмертя”, “Гадюка”, “Загибель ескадри”, “Камінний хрест” та інші.

 

Естафету успіху 60-ті передали 70-м рокам, і рахунок відкрив “Білий птах з чорною ознакою”, завоювавши Золоту медаль на МКФ у Москві 1971 року, а пізніше – ще й премію “Срібні сирени” на МКФ у Сорренто (Італія). Серед призерів Міжнародних кінофестивалів і “Тривожний місяць вересень”, і “Дні льотні”, і “Карпати, Карпати”, і “Шлях до серця”, і “В бій ідуть тільки “старики” та “Ати-бати, йшли солдати”.

Понад 20 нагород отримали фільми студії на Всесоюзних і близько 30 – на республіканських і молодіжних кінофорумах. А крім цього були ще й Державні премії СРСР і УРСР та інші відзнаки. Виходить, що більшість фільмів цього періоду була цікавою для глядача і преси.

Особливої уваги удостоїлися дебюти, яких відбулося в цей час понад 20 ! Такого за всю історію кіностудії більше ніколи не було. У 70-ті роки перші кроки в режисурі зробили: Р.Балаян, М.Бєліков, А.Бенкендорф, О.Гойда, В.Городько,М.Іллєнко, С.Клименко, В.Криштофович, Ю.Ляшенко, І.Миколайчук, О.Мороз, М.Малецький, В.Попков, Б.Савченко, Ю.Слупський, В.Кондратов, О.Фіалко, Ю.Тупицький, А.Іванов.

Режисерським дебютом актора Івана Миколайчука став фільм “Вавилон ХХ”, створений за романом В.Земляка “Лебедина зграя”. Політичну тему картини – перші роки колективізації – тут вирішено в романтико-поетичному ключі, опоетизоване зображення історичних подій подається з позиції нового бачення історії і мистецьких задач. Дебют талановитого майстра був помічений і високо оцінений – він отримав приз за режисуру на ВКФ у Душанбе.

Продовжують активно працювати і досвідчені майстри старшого покоління – І.Шмарук (“Мир хатам, війна палацам”, “Віра, Надія, Любов”, “Голубі блискавки”), Т.Левчук (“Довга дорога в короткий день”, трилогія “Дума про Ковпака”), Ю.Лисенко (“Вогонь”, “В’язні Бомона”, “Біле коло”), С.Цибульник (“Інспектор карного розшуку”), Григорій Йосипович Ліпшиць (1911-1979) – “Назад дороги немає”, “Товариш бригада”, “Бути братом”.

Цікаво і плідно працюють режисери середнього покоління. У полі їх зору найрізноманітніші теми і проблеми: А.Буковський знімає телесеріал про події Великої Вітчизняної війни “Підпільний обком діє” та фільм про авіаконструкторів “Небо-земля-небо”; М.Ільїнський – телесеріал про справи сільських комсомольців “Юркові світанки” і фільм “Зоряний цвіт” про події громадянської війни в Узбекистані; Є.Шерстобитов, вірний темі, знімає фільми для дітей і підлітків – “Тачанка з півдня”, “Я більше не буду”, “Бунтівний “Оріон” та ін.; В. Ілляшенко – про життя шахтарів “Крутий горизонт” і екранізує роман В.Бабляка”Жванчик” про історію подільського села; Ю.Іллєнко – фільм за мотивами повісті О.Гончара”Бригантина”-“Смужка нескошених диких квітів”, про те, що оточує нас в повсякденному життті; Л.Осика знімає опоетизований екскурс в історію України – “Захар Беркут” і “Море” про проблеми захисту природи; В.Савельєв знімає фільми про революцію – “Сеспель” та “Білий башлик”; О.Муратов екранізує твори М.Стельмаха про революційні події на селі – “Гуси-лебеді летять” і “Щедрий вечір”.

І знову тема війни, досвід перемоги в якій стає неоціненним матеріалом для виховання підростаючого покоління, з’являється в роботах митців кіностудії.

Режисери, чиї біографії складалися вже після війни, теж розробляють цю тему, кожний по-своєму відтворює події і наслідки тих страшних років, узагальнює досвід війни і розкриває моральний зміст подвигу народу.

Про війну зняв свої фільми “В бій ідуть тільки “старики” та “Ати-бати, йшли солдати” (оп. обох В.Войтенко) Леонід Федорович Биков (1928-1979). В першій картині він розповів про долю покоління, для якого суворі роки війни стали першим життєвим іспитом і школою мужності. Його “старики” – то юні офіцери, які мали хоча б кілька вильотів, і “стариками” їх робить хоч і невеличкий, але досвід ведення повітряних боїв. Це добра і поетична розповідь про молодь, яка прийняла на свої незміцнілі плечі всі тяготи страшної війни.

У фільмі “Ати-бати, йшли солдати” мова йде про спадковість поколінь: діти тих, хто не повернувся з війни , намагаються жити, звіряючи і порівнюючи свої вчинки та помисли з високими громадянськими і людськими якостями загиблих батьків, зберегти навіки добру пам’ять про них і ширу дяку за великий подвиг. Світла поетика цих фільмів Л.Бикова назавжди залишиться в історії українського кіно.

У 1982 році Л.Осика зняв художньо-документальну стрічку під назвою, яка констатувала ставлення до Л.Бикова всіх, хто жив і працював поруч з ним, – “... Якого любили всі”. І це свята правда: його поважали, шанували і любили всі.

У цю ж обойму воєнних фільмів вписується робота Л.Осики “Тривожний місяць вересень” (оп. С.Шахбазян), де юний Іван Капелюх направляється вже після війни для боротьби з бандитами до західноукраїнського села, але за віком, азартом і станом душі він входить у той же ряд, що й “старики“ Л.Бикова.

Тема війни, але дещо в іншому аспекті, представлена в останньому фільмі В.Івченка “Софія Грушко”. Він – про бійців невидимого фронту, які, виконуючи завдання уряду в часи війни, наражали себе на людський осуд. Так сталося і з Софією, яка за дорученням радянської розвідки співробітничала з гестапо, але й тепер, вже після війни, вона все ще “на посту” і тому нікому не може відкрити правду про себе.

Віктор Іларіонович Івченко (1912-1972) прийшов у кіно з театру вже сформованою творчою особистістю. На кіностудії працював з 1953 року. За цей час зняв 13 фільмів, став першим серед кінематографістів лауреатом Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка. Але не за нагороди працював режисер: мистецтво було сенсом його життя, і служив він йому чесно і віддано. А ще у нього були учні, а він був у них – батько, вчитель, взірець людяності і безкомпромісності.

Ще один підхід до висвітлення теми війни – це робота Ю.Іллєнка “Свято печеної картоплі”, про яку сам режисер сказав, що це фільм “про зіткнення духовного світу дитини з бездушністю і жорстокістю війни”. Фільм про сиріт війни, про материнство, про почуття, які диктуються не кровною спорідненістю, а ідеалами, притаманними жінці-матері: захищати, оберігати, зігрівати, любити.

Велику роботу, присвячену партизанському рухові в Україні у роки Другої світової війни, здійснивТимофій Васильович Левчук(1912-1998), знявши трилогію “Дума про Ковпака”, де з документальною достовірністю розповів про епізоди боротьби об’єднання С.А.Ковпака з фашистами. Головну роль у фільмі виконав народний артист Костянтин Степанков. Робота ця стала великим успіхом картини і значним творчим досягненням актора.

Тему сучасника і його моральних якостей послідовно розробляв Євген Минович Хринюк (1929-1978) у своїх роботах “Адреса вашого дому”, “Анна і Командор”, “Біла тінь”, сповнених пронизливого почуття любові, поваги до людини і співчуття їй. Він взагалі був людиною надзвичайної доброти з широкою і світлою душею. Такими ж були і його фільми – добрими, ширими, чесними.

Дух творчого піднесення цих двох десятиріч надихав майстрів на пошук не лише тем, а й найвиразніших засобів для втілення задуманого. По-новому читалася Довженкова поетична кіномова в творах Ю.Іллєнка, Л.Осики, А.Войтецького, І.Миколайчука, Б.Івченка та інших художників, які довели, що стан активної дії і пошуку для кінематографа безкінечний. Адже завжди є піонери, які прокладають шлях до нового, і є ті, хто оцінюючи досвід, вдосконалює набуте і, як естафету, передає вміння і знання тому, хто йде слідом.

Відомо, що кожен час має свого героя, і якщо в 30-ті роки основними джерелами сюжетів були революція та громадянська війна, то у 80-ті теми підказувало саме життя: на екрани виходили фільми про наше сьогодення, навіяні газетними статтями і нарисами, які висвітлювали серйозні проблеми сучасного суспільства.

Так, сюжетом картини “Грачі” К.Єршова став нарис, опублікований в “Литературной газете” про злочин, скоєний родичами, де старший з братів, будучи взірцем і авторитетом для молодшого, повів його за собою непевною дорогою правопорушень.

Костянтин Володимирович Єршов (1935-1984) творчий шлях починав на “Мосфільмі”, працював на “Ленфільмі” (“Степанова пам’ятка”, “Людина, якій везло”), а з 1966 року – на нашій кіностудії, де поставив фільми: “Пізня дитина”, “Кожного вечора після роботи”, “Жінки жартують серйозно”, “Грачі”, “Не було б щастя...”. Був він різнобічно обдарованою людиною – художник, літератор, кінорежисер, актор. І при цьому – шляхетний, скромний, доброзичливий. Таким він залишається в пам’яті друзів, колег і шанувальників.

Звичайною темою в літературі і кіно цього часу стала криза людини середнього віку, яка не реалізувала себе, не змогла здійснити свої задуми та бажання і опинилася перед дилемою – щось міняти в своєму житті чи плисти за течією далі (“Польоти уві сні і наяву”, “Балаган”, “Автопортрет невідомого”).

Низку творів про стосунки дітей з учителями, батьками, дорослими продовжили фільми “Благі наміри”, “Одиниця “з обманом”, “Мужчини є мужчини”, “Першоцвіт”, “Робота над помилками”, “Брате, знайди брата !”. Виховання молоді завжди було однією з найважливіших задач кіномистецтва: адже від нас, дорослих, залежить, якими увійдуть наші діти в світ. І треба докласти немало зусиль, щоб увійшли вони достойними людьми. Тому дитяча тема ніколи не зникала з тематичних планів кіностудії. Вісімдесяті роки не стали винятком – було знято багато фільмів для дітей і юнацтва, різних тематично і жанрово: “Чорна курка, або Підземні жителі”, “Фантастична історія”, “Таємниця корабельного годинника”, “Капітан “Пілігрима”, “Золотий ланцюг” та ін.

У 1981 році Г.Кохан зняв перший в історії кіно фільм про сиву давнину – “Ярослав Мудрий”, який розповів про державного мужа, чия прогресивна політика, висока культура, життєва мудрість і людяність на віки збереглася у пам’яті нащадків.

Ще один історичний фільм, поетичну повість про надзвичайну жінку, зняв Ю.Іллєнко. “Легенда про княгиню Ольгу” присвячена часам Древньої Русі, розквіт культури і прийняття християнства, які пов’язані з ім’ям княгині Ольги.

Було знято і перший фільм про будні космонавтів – “Повернення з орбіти”, де глядач зміг побачити те, про що майже нічого не знав – про дублерів, їхнє життя, виснажливе тренування і довгі чекання своєї черги у зоряну путь.

У 1986 році сталася чорнобильська трагедія, про яку хронікери зняли кілометри відеоматеріалів, що розповідали про жах, який спіткав людство. Одним із цих хронікерів був і Володимир Микитович Шевченко (1929–1987), який працював і на нашій кіностудії (“Поїзд надзвичайного призначення” і “Контрудар”). Його остання робота “Чорнобиль. Хроніка важких тижнів” – стала професійним подвигом режисера.

Художній кінематограф теж відгукнувся на цю катастрофу. Було знято художньо-документальний фільм “Поріг” (реж. Р.Сергієнко, оп. О.Коваль, В.Бердашкевич) і художній -“Розпад” (реж. М.Бєліков, оп. В.Трушковський, О.Шигаєв). У фільмі М.Бєлікова основна увага була привернута до поведінки людини в екстремальній ситуації, адже саме такі обставини, як лакмусовий папір, виявляють, хто чого вартий. Картину побачив світ, вона була належно оцінена – Золота медаль на МКФ у Венеції і Гран-прі на МКФ у Сан-Тандері, в Іспанії. 80-і роки були плідними для М.Бєлікова: ще один Гран-прі він отримав у Мангеймі за фільм “Ніч коротка” – добру, світлу і правдиву картину про хлопчика, який і через 10 років після закінчення війни все ще чекає батька.

Успіхом користувались і фільми Ю.Іллєнка “Лісова пісня.Мавка” (приз ВКФ у Вільнюсі) та “Лебедине озеро. Зона”,який на Каннському МКФ отримав найвищу нагороду кінопреси – премію ФІПРЕССІ. У творчому житті митця це друга така нагорода. Першу він отримав за операторську роботу у фільмі “Тіні забутих предків”, де вперше яскраво продемонстрував притаманну його творчості унікальну пластику і виразність зображального ряду.

Високо були оцінені і роботи Р.Балаяна: “Польоти уві сні і наяву” (оп. В.Калюта) – Державна премія СРСР, “Філер” (оп. В.Трушковський, Б.Вержбицький) – премія виконавцю головної ролі О.Янковському на кінофестивалі у Вальядоліді, в Іспанії, “Оберігай мене, мій талісман” (оп. В.Калюта) – Золотий приз МКФ в Авеліно (Італія), приз “Золотий тюльпан” на МКФ у Стамбулі.

Рекордсменом нагород став фільм В.Греся “Чорна курка, або Підземні жителі” – екранізація красивої і сумної казки А.Погорельського про хлопчика, який жив та вчився далеко від дому і дуже сумував за своїми рідними. Картина демонструвалася на Міжнародних (5 нагород) і Всесоюзних (3 нагороди) кінофестивалях, де отримувала достойні призи.

В ім’я правди про те, що було, і в ім’я того, щоб минуле ніколи не повторилося, кіномитці продовжують знімати фільми про війну: “Беремо все на себе”, “За покликом серця”, “Від Бугу до Вісли”, “Якщо ворог не здається ...”, “Війна”, “Вклонися до землі”, “Десь гримить війна” та багато інших.

Такою ж невід’ємною темою кіномистецтва є екранізація творів провідних письменників і драматургів. Літературні герої отримують екранне життя і продовжують свою велику місію вже в зримих образах та діях.

У 1980 році зняв свій останній фільм Віктор Михайлович Іванов (1901-1981), який працював на кіностудії з 1936 року. За цей час зняв багато фільмів, серед яких – “Шельменко-денщик”, “Олекса Довбуш”, “За двома зайцями”, “Ключі від неба”, “Веселі Жабокричі”, “Снігове весілля” та інші. Відомо, що за кількістю фільмів, що залишилися після випробування часом, судять про той золотий фонд, який визначає кожний етап розвитку кіномистецтва. Фільм “За двома зайцями” по праву належить до цього фонду.

У 1986 році пішов з життя Ісаак Петрович Шмарук (1910-1986), який прийшов на студію 1935 року і свій творчий шлях починав під керівництвом О.П.Довженка. Тому його професіоналізм ніколи не викликав сумнівів. Він зняв багато фільмів – “Зірки на крилах”, “Пропав безвісти”, “Прості турботи”, “Голубі блискавки”, “Стратити немає можливості”, “Твоє мирне небо” та ін., в яких завжди був чесним і ніколи не зраджував високі ідеали мистецтва.

У 1987 році на кіностудії почало функціонувати молодіжне об’єднання “Дебют”, метою якого було виявити молоді таланти і дати їм путівку у велике мистецтво. Цього ж року свої перші фільми зняли Галина Шигаєва (“Голий”, оп. О.Шумович), Анатолій Матешко (“Чорна яма”, оп. О.Маслов-Лисичкін), Олександр Візир (“Квартирант”, оп. І.Бєляков). Дебют був вдалим: картина Г.Шигаєвої отримала Гран-прі на МКФ короткометражних фільмів у Турині, а фільм А.Матешка – приз за кращий короткометражний фільм на ВКФ у Баку. Початок було покладено. Все, що буде зроблено далі молодими дебютантами, доведе, що люди вони талановиті і в мистецтві не випадкові.

На жаль, “Дебют” проіснував лише 7 років, але й за такий короткий час устиг дещо зробити. З’явилися нові імена, які заявили про себе на повний голос: Світлана Ільїнська, Олесь Янчук, Андрій Дончик, Сергій Лисенко, Олег Чорний, Дмитро Томашпольський, Артур Ґураль, Олександр Ігнатуша та інші. І якби ще хоч невеличка економічна підтримка цій молоді, ми про них би іще почули і багато чого цікавого побачили.

Але настали 90-ті роки і викликали до життя нові орієнтири, які значно потіснили мистецтво взагалі і кіномистецтво зокрема. Прийшла ринкова економіка, яка сповідує свої закони: зробив – продай. А продається найдоступніше – детективи, бойовики, розважальні фільми та інші “доступні” жанри. Тому не дивно, що одразу ж, як відгук на попит, виходить цілий ряд детективних і пригодницьких фільмів – “Кам’яні джунглі”, “Снайпер”, “Охоронець”, “Афганець”, “Ціна голови”, “Постріл в гробу”, “Таємниця вілли”, “Заручники страху”, “Засіб убивства”, “Стамбульський транзит”, “Двійник”, “Обережно ! Червона ртуть” та ін.

90-ті роки – це час найсерйознішого іспиту для мистецтва, та українська культура і українська історія займають свої ніші у творчості митців кіностудії: знімаються фільми патріотичного звучання про нашу давню, і не дуже, історію – “Гетьманські клейноди”, “Вальдшнепи”, “Страчені світанки”, “Притча”, “Вінчання зі смертю” та біографічні фільми – “Із житія Остапа Вишні”, про українського письменника і патріота; і фільм “Іван Миколайчук. Посвята” – про Івана Васильовича Миколайчука (1941-1987), нашого улюбленого актора, режисера і сценариста, прекрасного леґеня, співучої душі людину, яка так мало прожила на світі і лишила такий глибокий слід в серцях тих, хто мав щастя бачити, чути його, спілкуватися з ним.

Знову, як і завжди, кінематографістам допомагає воістину невичерпне джерело натхнення – література. Тільки за останнє 10-річчя було екранізовано твори українських письменників – Миколи Куліша (“Зона”), Михайла Коцюбинського (“Подарунок на іменини”, “Що записано в книгу життя”), Гната Хоткевича (“Камінна душа”), Валерія Шевчука (“Химери зеленого літа”), Валер’яна Підмогильного (“Добрий бог”, “Історія пані Ївги”), Григорія Квітки-Основ’яненка (“Відьма”), Івана Котляревського (“Москаль-чарівник”), Миколи Хвильового (“Геть сором !”, “Пудель”, “Вальдшнепи”), Володимира Винниченка (“Записки кирпатого Мефістофеля”, “Сорочка зі стьожкою”), Спиридона Черкасенка (“Дорога на Січ”), Івана Франка (“Для сімейного огнища”) та ін. А ще – Тараса Шевченка, до творчості якого неодноразово зверталися митці кіностудії.

Відомо, що кобзарями люди називали мудрих і авторитетних співців та поетів, які несли їм слово правди, співчуття і розуміння, ходячи зі своїми кобзами від села до села. Кобзарем назвав Т.Шевченко збірку своїх поезій на знак високої шани до народної творчості. А народ, у свою чергу, на знак любові і віри, назвав Кобзарем свого поета. За творами Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861) на нашій кіностудії було знято фільми: “Прометей”, “Назар Стодоля”, музичний фільм “Наймичка”, перший національний фільм-балет “Лілея”. Було створено два біографічних фільми – “Тарас Шевченко” та “Сон”. Станіслав Клименко зняв багатосерійний твір про життя і творчість поета “Тарас Шевченко. Заповіт”.

У 1992 році зняв свій останній фільм – “Господи, прости нас грішних” – Артур Йосипович Войтецький (1928-1993), який прийшов на кіностудію у 1953 році після закінчення інституту ім І.Карпенка-Карого, де пізніше сам викладав. Він зняв 16 картин, серед яких – “Народжені бурею”, “Стежки-доріжки”, “Десь є син”, “До уваги громадян і організацій”, “Історія одного кохання”, “Ненаглядний мій”, “Десь гримить війна”, “Нині прославіся сине людський” та ін. А.Й.Войтецький був людиною високої духовної культури, знав, любив і розумів музику, яка в його творах була одною з головних дійових осіб і каталізатором драматургічної дії.

У 90-ті роки студія прощалася з Олександром Атайовичем Ітигіловим (1944-1990), Борисом Вікторовичем Івченком (1941-1990), Анатолієм Євгеновичем Івановим (1937-1996), Ігорем Олександровичем Вєтровим (1924-1998).

Важкими для кіностудії виявились 90-ті роки, але життя продовжувалось. Дебютували молоді режисери – Наталія Андрійченко (“Шамара”), Сергій Маслобойщиков (“Співачка Жозефіна й мишачий народ”), Василь Домбровський (“Юденкрайз, або Вічне колесо”).

З новими успіхами поверталися з фестивальних орбіт фільми кіностудії і привозили нагороди, як виклик часу, – Гран-прі “за вірність мистецтву в епоху комерції” – фільму “Рябий пес, що біжить краєм моря” К.Геворкяна (оп. І.Бєляков, Р.Ватінян, К.Геворкян), премія ФІПРЕССІ – фільму “Дикий пляж” Н.Кіракозової (оп. О.Шигаєв), крім того, призів і нагород Міжнародних кінофествалів удостоєні: “Співачка Жозефіна й мишачий народ” С.Маслобойщикова (оп. О.Шумович), “Записки кирпатого Мефістофеля” Ю.Ляшенка (оп. В.Політов, В.Гутовський), “Шамара” Н.Андрійченко (оп. В.Басс), “Москаль-чарівник” М.Засєєва-Руденка (оп. О.Чорний), “Хіппініада або материк кохання” А.Бенкендорфа (оп. В.Бородін), “Приятель небіжчика” В.Криштофовича (оп. В.Калюта), «Закон» В. Потрух(оп.В. Галицький),«Приблуда» В. Ямбурський та ін.

Великий шлях пройшла кіностудія за 90 років, збагативши вітчизняне мистецтво великою кількістю неповторних кінотворів, кожний з яких у різні часи відіграв свою роль у вирішенні головних задач мистецтва.

Ціла армія спеціалістів різних професій працювала тут, підпорядковуючи своє життя режиму, ритму та інтересам кіновиробництва, вносячи частку своїх знань і душі у важливу загальну справу, адже кіно – мистецтво синтетичне і для його творення необхідно багато умілих рук і гарячих сердець.

Шкода, що за часів Незалежності український кінематограф так і не досяг творчих злетів, бо сьогодні ледь жевріє ця галузь – один-два фільми на рік. Держава, на жаль, залишила напризволяще українське кіно.

Довженківці впевнені, що кіно житиме, що скоро почнеться його новий злет. Не може наш народ залишитись без великого українського кінематографа.