Українська культура: підсумки 2019-го. Кінематограф: «Додому» та Держкіно

 

Головним фільмом 2019 року можна вважати повнометражний дебют Нарімана Алієва «Додому». Роуд-муві розповідає про батька, який разом з молодшим сином їде ховати старшого у Крим. Стрічка дебютувала на 72-му Каннському міжнародному кінофестивалі, де вона брала участь в конкурсній програмі «Особливий погляд». На Одеському міжнародному кінофестивалі «Додому» отримав гран-прі, а згодом був номінований на «Оскар» від України, увійшов до лонг-листа «Золотого глобусу» та отримав ще низку нагород як найкращий іноземний фільм. «Додому» — це зрозуміла всім історія про важку втрату, яка відбувається на тлі анексії Криму. Окрім чудового сценарію (Наріман Алієв та Марися Нікітюк), варто відмітити бездоганну гру головних героїв — Ахтема Сеїтаблаєва та Ремзі Білялова, для якого це перша роль в кіно.

«Мої думки тихі» — фільм, який ще не вийшов у прокат, але вже дістав багато схвальних відгуків від критиків та кіноспільноти. Стрічка Антоніо Лукіча розповідає про фрілансера-музиканта (Андрій Лідаговський), який відправляється записувати звуки тварин на Закарпаття. Разом із ним подорожує його мама (Ірма Вітовська), через яку транслюється конфлікт між поколіннями.

З документалістики варто відзначити фільм Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»«Історію зимового саду» Семена Мозгового, «Тато мамин брат» Вадима Ількова. Здається, що українським режисерам поки що краще вдається документальне кіно, ніж ігрове. Особливо, коли в прокат виходять такі провальні фільми, як «Заборонений» або «Чорний ворон».

На день звільнення Олега Сенцова з полону припала й інша радісна подія для українського кіно: головна нагорода в секції «Горизонти» Венеційського кінофестивалю для фільму «Атлантида» Валентина Васяновича. Фільм показує Україну в недалекому майбутньому, у 2025 році, а дивитись «Атлантиду» на великих екранах ми будемо вже наступного року.

Ще одна перемога культури цього року: перший Музей кіно в Національному центрі Довженка. Поки що в музеї відбулась одна виставка: ВУФКУ Lost&Found, яка розповідала про кіноіндустрію 1920-х в Україні.

«Зрад» цього року було декілька: закриття київського кінотеатру «Київ», де здебільшого показували фестивальне кіно; сумнівні результати 11-го пітчингу Держкіно та ситуація довкола (не)призначення нового голови Держкіно. Юлію Сінькевич, генеральну продюсерку Одеського кінофестивалю, яка єдиною дійшла до фіналу конкурсу, виключили. Аргументувала наглядова рада це тим, що, мовляв, Юлія погано пояснила, як вона буде мотивувати працівників працювати в державній установі. Сінькевич отримала підтримку культурної спільноти, проте повідомила, що не братиме участь у конкурсі повторно.